Я творю на межі фотографії, текстури, тілесних практик і перформансу. Мене захоплює жіноче тіло - не як об’єкт, а як живий простір, у якому зберігаються пам’ять, енергія та відчуття. Для мене тіло - це мова, якою говорить душа.

​

Перед зйомкою я покриваю шкіру глиною. Цей момент завжди особливий - наче зустріч із землею, із чимось первісним і справжнім. Глина стає другим тілом - оболонкою, що водночас захищає й оголює, проявляє найтонші внутрішні стани, спогади, те, що зазвичай приховано. Коли глина висихає і починає тріскатися, народжується мапа. На ній - історії, емоції, досвід. Тріщини для мене не про руйнування - вони про життя, яке рухається, дихає, змінюється. У них є краса крихкості, пам’ять і сила, яка народжується з вразливості.

​

Я вірю, що справжня сила жінки з’являється тоді, коли вона повертається до себе - до свого дихання, тіла, відчуттів. Коли перестає ховатися й дозволяє собі бути. У цей момент тіло стає провідником енергії, а мистецтво - шляхом до живості, до відчуття себе справжньою.

​

Моя практика - це не просто фотографія. Це дія, ритуал, споглядання, де глина, дотик і тріщина перетворюються на мову, що говорить зсередини. Це зустріч двох світів - зовнішнього і внутрішнього, матеріального і невидимого. Я прагну, щоб мої роботи не лише зачіпали око, а й торкалися зсередини. Щоб у них люди могли побачити себе - свою пам’ять, свою силу, свою ніжність. Щоб, дивлячись на тріщини, хтось відчув: «ось, я теж жива»